Довго думала, чи ділитись цією історією. Вона важка. Але після ще одного допису в стрічці, в якому тих, хто зараз залишився в Україні, назвали боягузами, що просто бояться нового, вирішила написати.

З проханням – не просто не звинувачувати. Відчути: ви готові взяти відповідальність за рішення, а може, долю іншого?

Знайома знайомих жила з чоловіком і дитиною біля Києва, недалеко від нас. Її подруга, що зараз за кордоном з дітьми, весь час їй казала – їдь скоріше, побудь в безпеці, ти вже нічого від стресу не розумієш, вона була дуже наполегливою. (І, зрозуміло, це робила із щирої турботи).

Жінка вирішила – таки – з дитиною поїхати в місто, де жила ця подруга. В перший же тиждень – за кордоном – вона потрапила в аварію і загинула.

Тепер для подруги шукали психіатра, бо вона не може витримати почуття провини. (Вона видалилася з фб, дозвіл від моєї знайомої на розповідь (навіть, її прохання) я отримала)

Ми не знаємо, що для кожного з нас краще. Ми не знаємо, де нас знайде чи ми знайдемо нашу долю. І як би склалося життя конкретної людини в інших обставинах.

І яка роль випадку в нашому житті.

Звинувачувати тих, хто поїхав, чи тих, хто залишився в Україні – витрачати їх і свої сили на супротив, виправдання, відновлення. І часто ж ми, щоб виправдати свої особисті рішення – тягнемо на свій бік “своєї правди”. Дуже щиро, із турботи.

Для мене – чесніше сказати -“я не знаю, як для вас правильно. Моє рішення – призвело до таких ось моїх наслідків… Мені складно дивитись на те, що з вами відбувається. Я поважаю ваше рішення, якщо вам раптом потрібна допомога – допоможу. А якщо я просто втручаюсь – вибачте, будь ласка, я щиро хотіла бути корисною”.

Для мене це – більш помічне, ніж звинувачення чи оцінювання.

Зараз, напевно, всім потрібна підтримка та прийняття.

Обіймаю, Родино ❤️ як хочу Перемоги

Світлана Ройз